Я родом із села Притулове.

   

 У 1700 році, після перемоги над Туреччиною у другому Азовькому поході, Росія примусила турок підписати Константинопольський мирний договір. По ньому Росії переходив вже захоплений нею порт Азов і було відмінено щорічну ганебну данину кримському хану.

     Російські війська, разом із українськими козаками добре таки прищемили хвоста і хижій татарві, яка, до того вела себе як звичайні сучасні рекетири, нападаючи на слобожанські села, розоряючи їх або збираючи кабальну данину. Після розгрому турків та їх союзників кримських татар, слобожани почали освоювати  Дике поле на лівому березі річки Оскіл. У 1703 році, доречі, одночасно із Санкт-Петербургом, було засновано перше лівобережне село. Якраз навпроти села Осинове, вздовж лівого берега маленької, але повноводної річечки, яка бігла з ярків, від кількох холодних родників і впадала в Оскіл. Не довго думаючи назвали село Новоосинове. А згодом, і на правому березі цієї безіменної річечки притулилося кілька хаток, от від них пішло інше село,  яке так і назвали - Притулове. Згодом остання літера «е» у назвах сіл була замінена на «о». Тоб-то Новоосиново і Притулово. І було наше село Притулово селом більше 200 років, аж поки Хрущов, схибленний на «укрупнєнії», не наказав об’єднати по кілька сіл у одне. Так село Притулово перестало існувати, а стало називатися вулицею Степовою села Новоосиново. Але і село Новоосиново постраждало від лисого волюнтариста, або Хруща, як його називали люди у нашому селі. У Новоосиновому ліквідували власну радянську владу і підпорядкували Курилівській сільскій раді. Одночасно було лікідовано і самостійні колгоспи, а об’єднаний колгосп отримав ім’я Ернста Тельмана. Хоча, хто це такий, зараз уже ніхто з молоді і не знає. 

Німецький коммуніст Ернст Тельман, відомий у нас тим, що його ім'ям чомусь було названо найбільший у районі колгосп.

    А от притуляни, так і лишилися притулянами. І сами вони себе так називають, і новоосиновці. Село Притулове було велике. Хати стояли з двох боків єдиної сільскої вулиці. І лише за часів колективізації, хати на лівій стороні вулиці люди полишили і перебралися до пустих хат сімей, які вимерли під час голодовки 1933 року. До речі саме так і казали «голодовка», а не голодомор, як згодом стали казати політики.

    Голод був страшний. А почалося все з організації колгоспу. Зібрали всіх притулян на вигоні і оголосили, що створюємо колгосп імені Сталіна! Головою призначили людину, який ніколи не поважався односельцями, але був із бідноти. Той дав команду зігнати до однієї загороди всіх корів. І все. Заспівали Інтернаціонал і збори закінчилися. Новпомазаний голова колгоспу, з такими-ж як і сам, членами правління, розійшлися по домівках. А корови лишилися.  Підходив час вечірньої дойки! Корови почали ревти. А за загородою почали плакати їхні колишні господарки. Жалко скотину, але сторожа з ружжами не підпускають. І те, що корів потрібно доїти, сторожам байдуже. Як і голові колгоспу, у якого своєї корови ніколи і не було. Поплакали жіночки, та й попленталися по домівкам. Але ж корови ревуть! Набридло це сторожам і вони поночі залишили свій пост. А зраділі притуляни розібрали скотину по домівках.

    Через день у село приїхало НКВД. Заарештували кількох самих роботящих, а тому самих заможних притулян. Разом з ними пов’язали і тих лінивих сторожів. Корів знову зігнали у загороду  і виставили уже солдатську варту. А от у сусідніх Глушківці та Колісниківці і солдати не допомогли. Повбивали їх селяни. Озброїлись мужики, розігнали правління колгоспу, а  коней, корів, волів і своє  знаряддя розібрали по домівкам. Але прийшли регулярні війська і жорстоко подавили повстання селян. Багато люду загинуло у боях, і багато було засуджено на смерть, та до в’язниць. Але це, на жаль, хоч і кривава, але зовсім біла сторінка історії Глушківки та Колісниківки.

 Повернемося до Притулово. Восени 1932 року по селу пішли з обшуками та конфіскацією. Забирали все, що люди заготували собі на зиму. Оскільки у реквизиторів було лише дві підводи, обшуки йшли повільно. Люди по ночам стали ховати зерно і крупи. Закопували на городах, запихали у стріхи хат та сараїв, несли в очерети над річкою. Але село є село. Там всі все знають, і знайшлися свої павліки морозови. Реквизитори стали ходити з металевими щупами, зробленими з шомполів від гвинтівок. Вони ширяли шупами у перини, у стріхи, та у скопані городи. Не гербували перевіряти навіть кучі перегною. І забрали майже все. Настала зима і почався голод. У річці виловили всю рибу, побили та поїли собак. Поїли  горобців та ворон. Хто молодший – забирали сім’ї та йшли пішки по яркам на Донбасс. Там на шахтах та заводах годували. Вздовж залізниці стояли війська, і виїхати до Росії не давали. А село голодувало, за безцінь продаючи все що можна було продати, аби купити щось поїсти. Самим страшним стали лютий та березень. Холод і голод. Люди вимирали цілими сім’ями. Дехто намагався по снігу таки вирватись на Донбасс. Але доходили одиниці. Багато притулян так і замерзли у засніжених ярках, не дойшовши навіть до Кислівки. І по весні, люди у тих ярках знаходили об’їдені вовками кістяки цілих родин.

    Мою рідню по маминій лінії спасла моя двоюрідна бабуся Наталка Корніївна, якій повезло знайти на початку березня сімейство їжаків. Їх варили і їли. А родину батька, якому у 1933 розі виповнився рік, спасло те, що дідусь працював чоботярем у якійсь районній кооперації і там платили хоч малими, але грошима. Вижили ті, хто дотягнув до весни, коли почала вилазити трава. Їли і траву,  шукали корені козельців.   Страшний був час. І старі люди потім боялися навіть пошепки розказувати це нам, уже своїм онукам. Бо за 1933 роком був ще і 1937! Багато людей згинуло і цього року. От люди потім і боялися все життя. А мені це розповіла моя бабуся Настя. Я вже був дорослий,  як у нас казали  - жонатій, і підробляв влітку, прополюючи в колгоспі буряки. Бабуся нам з дружиною допомогала, встигаючи швидко і вправно полоти і свої рядки, і підполювати наші. І от там у полі вона одного разу, через сльози, і розповіла нам про ці страшні роки села Притулово.

   А у моєму безтурботному дитинстві Притулово лишилося счасливим острівцем всіх літніх канікул. Це і коропчуки, яких ми ловили у притулянському ставку. І перші щуки, піймані у нашій безіменній річці. І повні ночови в’юнів, наловлені колись взимку  з дідом з під льоду. 

В'юн - дуже смачна риба, хоч дівчата її бояться.

 А коли, поцупленою у бабусі тюллю ми ловили рибу по річці і піймали справжнього величенького судака, то не могли розібрати, що то за рибина! 

Судак живе лише у дуже чистій воді

 Це і корови, череду яких я допомагав пасти.  І слухав з ними вранішнього жайворонка над мокрим від роси пасовиськом.

Корова дивиться у небо і слухає жайворонка.

  Це і колгоспний садок, де було кілька рядків шпанки, яку ми з хлопцями їли просто жменями, ховаючись від злого сторожа. Це і перші, зароблені у десять років, гроші за виконаний наряд на прививку тисяч колгоспних курчат. Звісно, сам укол робили старші, а я, по-одному брав із загороди курча в руки, тримав, доки його вколять, і ввипускав у іншу загороду. І так цілий день! Але за цей день я офіційно отримав у колгоспі аж 4 рублі!

І кожному потрібно зробити укола!

  А робота ще змалечку на току під час жнив, де працювали від темна до темна! На жнивах харчувалися всі у колгоспній їдальні. Там безкоштовно на обід давали борщ з величезним шматком курятини, котлети із свинини, розміром на половину тарілки і смачний узвар.  Кілька разів, щоб не йти на ніч додому, ми з друзями навіть ночували на току під відкритим небом, зарившись у тепле зерно і засинали під рясними зорями. А ще пам’ятаю, що ні разу не чув від дорослих брудної лайки. Бо рядом були ми, діти!

   А головне, що Притулово це місце, де я народився, і це село, в якому жили всі мої родичі. І, чимчикуючи через пів села від однієї бабусі до іншої, я отримував гостинці від кожного! 

Село Притулове. В цій хаті жили мої дідусь і бабуся і саме сюди мене принесли з пологового будинку.