Легенда про золотого коня. (повна версія)

 Дуже вільний переказ.

     Степану уже виповнилося одинадцять літ і батько з весни призначив йому разом з сусідським Паньком пасти корів на лузі біля Дніпра. Однієї травневої ночі до загорди, де ночували юні пастушки та корови, наскочила татарва. Їх було не багато, але захиститися пастушки не могли. Татари зв’язали хлопчиків. Вправно та швидко зарізали корову-первістку, посолили та склали м’ясо у шкіряні чували, посадили хлопчиків на коней і повезли з собою. Раніше до їхнього села на Черкасщині татари навідувалися не часто. Але наскочивши забирали геть все: коней, полотно, зерно. А саме страшне, що гнали до полону людей.

      Але цього разу і татар було всього з десяток, і до села вони не заїжджали. Як зрозумів Степан, повезли малих бранців не до Криму, а чомусь на захід. Були, вочевидь, там у них якісь таємні справи.

       Рухалися швидко, обминаючи міста та села. Одного разу потрапили під рясний дощ і Степан з Паньком, які були лише у полотняних штанях та сорочках, захворіли. Іх била лихоманка і хлопці не могли триматися на конях. Тоді татари завезли їх до польського хутора і, не торгуючись, продали хворих хлопчиків місцевому ковалю.

    Хлопці одужали швидко і коваль став давати ім роботу. Панько більше працював з іншими батраками по господарству, а кремезніший Степан потрапив до кузні. Кузня, як на наших хлопців, була чударнацька. Бо  була вона водяною. Дерев’яна гребля загатила невеличку річечку . Воду їз заводі по жолобу пускали на величезне колесо, яке крутилося і підіймало дерев’яні колоди з залізними молотами. Молоти били по наковальні, де коваль вправно великими щипцями крутив, розпечену до біла, залізяку, виковуючи з неї то шаблю, то леміх, то інше знаряддя. Те-ж саме колесо вправно качало міхи, які роздмухували жар у печі. 

      Степан став підручним у коваля і почав опановувати секрети  майстра. Спочатку йому довірялося робити лише цвяхи, а згодом і більш складні роботи.

    Минуло десять років і однієї весни старий коваль помер. Перед смерттю прохав він своїх українських батраків не полишати хутір, а жити і працювати тут і надалі.

     Хлопці, пометикувавши, вирішили так. Панько, що давно поклав око на ковалеву дочку, лишався, бо мав надію на взаємини.  А от Степан, взявши всі свої незначні заощадження, вирішив повертатися додому. Панько лише написав листа і попрохав друга передати батькові.

       Майже все літо Степан добирався до рідного села. Де пішки, де з добрими людьми підїзджаючи. Де швидко, де ледь плентаючись від втоми. І ось – рідне село! Останні дні Степан майже не спав, очікуючи на зустріч з мамою, батьком, братами та сестрами.

    Та село його зустріло розібраними хатами та клунями. Лишилося лише кілька осель на сусідньму хуторі. Там Степані узнав, що за ці десять років його селом прокотилося кілька кривавих хвиль. То татари, то литовці, то поляки, то свої бандити. Маленьке село потерпало від усіх. Їжу та коней – забирали,  чоловіків заганяли у своє військо, або вели у полон. Аж ось вийшов закон від гетьмана Богдана – дозволити сім’ям перебиратися на схід і селитися там у слободах. Родини Степана  і Панька вирушили одними з перших.

      А ще сказали, що скоро туди відїжджає ще одна родина, можна було проситися йти з ними разом. Степан зрадів, що будуть йому попутники. І невдовзі вирушили на схід. Дорогою зустрічали таких, як і вони переселенців та кілька військових загонів, як козацьких, так і росіян. Особливих пригод не траплялось, й ще до холодів Степан потрапив у слободу Куп’янку, де вже кілька років жила його родина.

       Вгамувалися пристрасті з приводу повернення Степана. Батьки Панька, пораділи за сусідів, та потужили за долею сина, що лишився жити на чужині.

    Хату батьки Степана звели собі невеличку, адже з семи дітей у них живою лишилася  лише найменша донька. Тому, з поверненням сина, жити стало затісно. Батько запропонував взимку заготувати дерева і завести Степанові свою оселю поруч із батьківською.    

   Та Степан вирішив спочатку будувати не хату, а невидану тут водяну кузню. У слободі звичайна невеличка кузня вже була, але люду все прибувало і роботи для ковалів було багато. Підтримали Степана сусіди і  весною толокою звели будівлю кузні на березі Оскола. А Степан з батьком вирили єрики для направлення води. І скоро по всій слободі було чути, як скрипить колесо кузні, та гупають молоти. Поруч з кузнею Степан згодом побудував величеньку хату-мазанку під очеретом і, на радість матері, вирішив, що пора одружитися.

  Йому давно впала в око Пріська, гарнесенька донька місцевого кушнаря Нечая.  Нечай був мовчазний, циганкуватий здоровило. Про нього казали, що він не лише вичиняв хутро, але і драв за це три шкіри з людей. У борг ніколи не давав, навіть на власних дітей грошей жалкував. За жадібність і називали його по-вуличному Нечай Скупий.

   Одного разу Нечай зустрів Степана біля кузні і пробубонів:  

 « Я бачу тобі моя Пріська до вподоби. Сватів не засилай! Викуєш мені золотого коня – забереш дівку. По іншому - не віддам!» Сказав, як відрізав. Знав, що у молодого коваля водяться горошенята, бо замовлень у того було багато і водяна кузня давно себе відкупила.  

 І загорілися очі у Степана. Він привіз з глинища, що за річкою Куп’янкою, підводу доброї глини. Вимочивши її джерельною водою, став чекати коли глина стане мякою та  податливою.  З неї він виліпив невеличкого коня. За тиждень, коли коник висох, Степан натер смальцем і ум’яв коника у сиру глину, щоб отримати відбиток з обох боків.
Ще два тижні сохли глиняні форми, а Степан  все думав, як добре буде жити з  Пріською.  Коли глина висохла, Степан приніс кілька оклунків соломи і досушував та випалював нею форми майбутнього золотого коня у ямі, яку видовбав у крутому крейдяному березі Оскола. Глина стала майже червоною і твердою мов цегла. Потім Степан переплавив у горні кузні  всі свої золоті монети і залив у форму. Золотий кінь вийшов шорсткий і не дуже вправний. Тиждень Степан не виходив із кузні, все кував та вичищав свою золоту надію.

    Спав Степан на кожусі прямо біля горну. Їсти йому приносила меньша сестра. Все випитувала мала, що це братік тут таке робить? І не втримався Степан, показав коня сестрі, а та розказала батькам та подружкам.

   Чутки по слободі рознеслися, як полова вітром! І кожен по своєму перебрехував новину. Мовляв, коваль Степан, на посаг за Пріську, кує Нечаю величезну золоту коняку! І ріс цей коник у розповідях від хати - до хати.

   Дійшла новина і до Нечая. Недобрим блиснули очі Скупого. І холодної вересневої ночі, коли сім’я, помолившись Богу, вляглася спати, він накинув жупана і вийшов з хати. Крутою стежкою навпомацки зійшов на  берег річки. Витяг з очерету свого човна-довбанку і правлячи довгою жердиною поплив вгору по Осколу до кузні. 

     Степан вже засинав, розглядаючи як грають відблиски від горна на стелі кузні. Золотий кінь був готовий! Степан радів, що встиг закінчити роботу до Покрова. Вже завтра він зашле сватів до Нечая.

       Раптом тихенько цокнула клямка на дверях і до кузні хтось зайшов. Степан не встиг піднятись, як отримав сильного удару по голові. Степан знепритомнів і останнім, що промайнуло у свідомості, був тяжкий сморід вичиненого хутра.

       Нечай кинув палку, якою вдарив коваля і почав нишпорити по кузні. Він шукав великого золотого коня. Але нічого такого в кузні не було. Аж ось у кутку під образами щось блиснуло. Нечай кинувся туди і під полотняною тряпчиною побачив маленьку фігурку золотого коника. Кінь був разміром з кішку і сяяв навіть у світлі затухаючого ковальського горна. Нечай зле вилаявся, недобре поминаючи і Степана, і його родичів, і тих, хто у своїх брехнях довів розміри золотого коня до справжнього.

      Схопивши коника, Нечай вислизнув із кузні і вскочив до човна. Піднявся вітер, який дув проти течії Оскола. Місяць - молодик заховався за хмарами, темрява стала майже суцільною. Розгулялися хвилі і довбанка раз-пораз сьорбала їхні вершки. Проти вітру правити було важко.  Ноги Скупого були у холодній воді, яка потроху заливала човна. Але злодійську душу грів приємний тягар золотого коника за пазухою. Попри вітер, Нечай почув, як Степан вискочив із кузні і щось кричав. Частіше перекидаючи жердину Нечай намагався прискоритись, але раптом відчув, що довбанка вислизнула з під ніг. Шубовснувши у холодну осінню воду, Нечай встиг скинути жупана, а от коник вислизнув з-за пазухи. Широченні штани тягли до дна, але руки, що у всіх кушнарів були як залізні від постійного розминання шкір, не підвели і  Нечай догріб до берега. У мокрому одязі було незручно і холодно, душу роздирав жаль за втопленим золотом. Шкопиртаючи та падаючи, Скупий до ранку таки добрів до своєї оселі.

     Покірна і забита дружина, не розпитуючи, перевдягла Нечая, якого била жарка пропасниця. Нечаю ставало все гірше і гірше. Він втратив свідомість і лише бубонів : «Тримай коня, тримай коня!».

     Пообіді до оселі Нечая зайшов коваль Степан. Він зняв смушкову шапку і Нечаїха побачила у нього на лобі криваву гулю. Вона не встигла розпитати гостя, бо обізвався Нечай. Він відкрив очі і, побачивши Степана, сказав лише одне слово: «Втоп!». Він сказав це з такою тугою, так гірко, що Степан все зрозумів.  Він мовчки, не вдягаючи шапки, вийшов з хати, повітря якої було просякнуте важким духом розчинів для вичинки хутра.

  Хвороба так і з’їла Нечая. Більше не приходячи до тями, він помер.

   Через рік Степан, як і годиться, засватав Пріську і одружився на ній. Коли у Куп’янську стали давати прізвища, то стали вони сім’єю Ковалів. Накували Степан з Пріською чимало діточок. А ті, згодом, своїх діточок, і так аж до наших часів. І всі Ковалі, Ковальови, Коваленки, Кузнецови і Кузніченки розказують своїм дітям та онукам про коваля Степана. І уже весь Куп’янськ знає про золотого коня. І про те, що коня вкрали злодії, але втопили його в Осколі. А де – ніхто не знає.

      Але точно відомо, що був він розміром зі справжнього володимирського важковоза! :)))